Тема 2. Процес виробництва

План

Потреби як рушійна сила економічного розвитку.
Економічні блага та їх характеристики.
Економічні ресурси. Фактори виробництва.
Поєднання ресурсів у виробничому процесі.
Суспільне виробництво та його структура.

2.1. Потреби як рушійна сила економічного розвитку

Як зазначалось у темі 1, причиною існування економічної діяльності є протиріччя між безмежними потребами людини та обмеженими можливостями для їх задоволення. Тому потреби є першопричиною, спонукальним мотивом та кінцевою метою виробництва. А отже, їх види, різноманіття визначають види і різноманіття економічної діяльності. Разом з тим еволюція, рівень розвитку потреб визначають рівень розвитку економіки суспільства. Тому дослідження потреб, їх впливу на виробничу діяльність дає можливість зрозуміти рушійні фактори розвитку суспільства.

Потреба - це стан незадоволеності життєвих запитів людини, який стимулює її до діяльності по задоволенню цих запитів. Таким чином, потреби відображають внутрішні спонукальні мотиви людської діяльності. Різні види потреб задовольняються через різні види діяльності. Ті, задоволення яких потребує виробничої діяльності, називають економічними потребами.

Економічні потреби класифікують за різними критеріями.

За характером виникнення потреби поділяють на:

первинні (базові). Вони виникають з виникненням людини і пов’язані з самим її існуванням (потреба у їжі, житлі, одязі);
вторинні (похідні). Вони є набутком суспільно-історичного розвитку людства (потреба у корисній смачній їжі, комфортному житлі, тощо).

За способами задоволення потреби поділяють на:

матеріальні (потреби в матеріальних благах);
нематеріальні (потреби в духовних благах).

За важливістю для споживача потреби поділяють на:

першочергові. Це найбільш нагальні потреби, які є головним мотивом людської діяльності;
другорядні. Це потреби, задоволення яких можна відкласти або на певний період знехтувати ними.

За участю у відтворювальному процесі потреби поділяють на:

виробничі. Це потреби пов’язані з організацією і здійсненням виробництва (потреби у засобах виробництва);
невиробничі. Це потреби пов’язані з особистим споживанням.

За суб ’єктами прояву і рівнем реалізації потереби поділяють на:

особисті (виникають, розвиваються і реалізуються на рівні окремого індивіда);
колективні, групові (потреби які виникають для колективу або групи людей як однієї цілісності);
суспільні (потреби, які обумовлені функціонуванням і розвитком суспільства у цілому).

Потреби пов’язані між собою у певній ієрархії, системі підпорядкування. Суть ієрархічного зв’язку полягає у тому, що, в міру задоволення потреб нижчого рівня, актуалізуються потреби вищого рівня. І навпаки, якщо потреби нижчого рівня задовольняють не в повній мірі, вони можуть знову стати більш актуальними у порівнянні з потребами вищого рівня.

Існують різні підходи до класифікації ієрархії потреб. Одним з найбільш відомих є підхід американського соціолога Абрахама Маслоу, так звана піраміда Маслоу. Маслоу виділяє п’ять груп потреб, розташовуючи їх в певній ієрархії, починаючи з найнижчого рівня - фізіологічні потреби, й закінчуючи потребами найвищого рівня - потреби самореалізації.

Потреби підпадають під дію закону зростання потреб. Суть його полягає у тому, що в міру задоволення одних потреб виникають нові і конкретизуються старі потреби. Закон зростання потреб є всезагальним економічним законом. Він діє у відношенні до суспільства в цілому, проте може не проявлятись щодо окремого індивіда.

Потреби мають історичний характер, являють собою продукт історії та залежать великою мірою від культурного рівня країни. Вони органічно пов’язані з умовами існування суспільства соціальних груп та окремих людей. Потреби динамічні. Вони трансформуються під впливом суспільного прогресу, в цілому і, зокрема, під впливом перетворень у виробництві, інтенсивності обміну інформацією та вдосконалення самої людини. Багатство та різноманітність потреб є критерієм рівня соціально-економічного розвитку країни.

Економічні потреби є об'єктивними і не залежать від нашої свідомості. Але будучи усвідомленими, вони перетворюються на економічні інтереси.

Економічний інтерес - це реальний, обумовлений відносинами власності і принципом економічної вигоди мотив і стимул до економічних дій по задоволенню потреби. Він виникає коли потреба перетворюється в конкретну мету. Економічні інтереси не тотожні потребам. По-перше, вони відображаються у поставлених цілях і діях. По-друге, економічний інтерес завжди відображає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. По-третє, вони відображають взаємодію і відносини між людьми. По-четверте, економічні інтереси є матеріальними.

Економічні інтереси поєднують людей. Це причина й умова взаємодії економічних суб’єктів. З іншого боку, економічні інтереси різних суб’єктів знаходяться в постійних протиріччях. Механізм узгодження інтересів визначається суттю існуючої економічної системи.

Економічні потреби і інтереси є рушійною силою економічного розвитку. Потреби впливають на виробництво, визначають його спрямованість і стимулюють його розвиток. Потреби виступають як мета, а виробництво як засіб досягнення мети. У той же час, саме виробництво впливає на потреби: створює нові, перетворює їх із одиничних у масові. Виробники, використовуючи рекламу і інші засоби активно формують нові потреби, забезпечуючи попит на свою продукцію у майбутньому. В такому разі виробництво виступає як мета, а потреби як засіб реалізації мети.

2.2. Економічні блага та їх характеристики

Якщо метою економічної діяльності є задоволення потреб, то засобом цього задоволення є благо. Варто звернути увагу на те, що термін «благо» в економічній науці не має жодного соціального, медичного, морального відтінку. Усе те, що може задовольняти потреби людини в економічній теорії називають благом. Хоча часом споживання таких «благ» може завдавати шкоди здоров’ю, бути небажаним для суспільства, тощо. Однак, оскільки існує запит на них, то економісти вимушені розглядати їх також як засіб задоволення потреб, який пов’язаний із економічною діяльністю.

Аналогічно до потреб, блага поділяють на економічні й неекономічні. Неекономічні - це блага, які є у природі в готовому для споживання вигляді в кількості, що перевищує потребу в них. Тому їх не потрібно виробляти, вони не є об’єктом економічної діяльності. Через це їх ще називають «вільними благами». Економічні - блага кількість яких менша за потребу в них, тому їх потрібно виробляти. Їх характерною рисою є згадувана у першій темі обмеженість.

Оскільки благо є засобом задоволення потреби, воно характеризується корисністю для споживача. Корисність - це здатність задовольняти певні потреби, приносити споживачу задоволення або зменшувати страждання. Корисність та обмеженість економічних благ наділяє їх цінністю для споживача. Варто звернути особливу увагу на те, що цінність блага для споживача визначається не лише його корисністю, але й його кількістю, запасом. Тобто, чим корисніше благо - тим воно цінніше для споживача, проте, чим більшою його кількістю він володіє - тим менше цінує одну одиницю. Для відображення цієї обставини в економічній науці ввели поняття «гранично корисності». Під нею розуміють додаткову корисність, яку може отримати від споживання додаткової одиниці блага. Вважається, що зі споживанням кожної додаткової одиниці блага потреба насичується, а значить гранична корисність наступної одиниці зменшується. Це ілюструє дію закону спадної граничної корисності. Суть його у тому, що кожна наступна одиниця блага приносить споживачу менше корисності ніж попередня. Саме гранично корисністю останньої одиниці блага й визначається його цінність для споживача.

Кожне благо наділене корисністю, тому споживання певної кількості одиниць блага забезпечує споживачеві певний обсяг корисності. Через це в економічні науці умовно корисність розглядають як функцію від кількості споживаних благ.

Загальна корисність (Ти) — це сумарна величина задоволення від споживання конкретної кількості товару Q:

де Ти_Х - загальна корисність від споживання блага X;

Qx - кількість одиниць блага X.

Гранична корисність (MU) — це зміна загальної корисності внаслідок споживання однієї додаткової одиниці блага, тобто додаткове задоволення від споживання кожної останньої (додаткової) одиниці товару

Основною властивістю функції загальної корисності (Ти) є те, що вона змінюється не пропорційно зміні кількості одиниць спожитого блага. В міру збільшення споживання блага загальна корисність зростає усе повільніше, за певної кількості одиниць блага вона досягає максимуму (відбувається насичення потреби). Подальше споживання може привести до зменшення загальної корисності від споживання блага.

Як видно, споживання кожної наступної одиниці товару забезпечує все менший приріст загальної корисності або, інакше кажучи, гранична корисність зменшується. У точці, в якій крива Ти досягає максимуму, гранична корисність товару MU дорівнює нулю. Подальше споживання

товару супроводжується від'ємними значеннями граничної корисності і, як наслідок, зниженням загальної корисності.

Графік граничної корисності

Оскільки економічні блага обмежені, вони нерівномірно розподілені між споживачами. Тому щоб отримати благо, якого у нас немає, або воно є у недостатній кількості, приходиться обмінювати частину свого запасу своїх благ на бажані для нас блага. Таким чином, ми постійно змушені вибирати між різними благами, відшуковуючи найбільш вигідну для нас комбінацію благ, які б дали нам максимальне задоволення потреб за даного розподілу ресурсів.

Правильне розуміння вибору між благами потребує характеру взаємозв’язків між ними. Споживання й оцінка благ можуть бути пов’язаними між собою. Є блага, які можуть бути використані для задоволення однієї або ж близьких потреб, тому можуть заміняти одне одного. Такі блага називають конкуруючими, взаємозамінними або субститутами (лат. substitute - заміщення). Є блага, які споживаються лише з іншими, або їх сумісне споживання підвищує загальну їх корисність. Такі блага називають взаємодоповнюючими або ж комплементами. Кількість та різноманітність взаємопов’язаних благ може суттєво впливати на їх оцінку споживачем. Зазвичай благо, яке має багато замінників ціниться не надто високо, а благо, яке не має замінників, характеризується завищеною ціною. Цінність благ комплементів великою мірою залежить від цінності тих благ, які вони доповнюють. Крім благ субститутів і комплементів є блага, які за своєю корисністю не пов’язані між собою.

Потрібно пам’ятати, що оцінка взаємозв’язку благ є суб’єктивною. Можна зустріти випадки, коли один споживач вважає дані блага субститутами, інший - комплементами, а ще інший взагалі не пов’язує жодним чином їх споживання.

2.3. Економічні ресурси. Фактори виробництва

Якщо метою виробництва є задоволення потреб, то для досягнення цієї мети виробництво використовує різноманітні ресурси. Виробничі ресурси це усе те, що може бути використаним для отримання необхідних людині благ.

Ресурси досить широке поняття. Власне, самі ресурси можна розглядати як блага (вони слугують отриманню корисних благ), а блага також можна розглядати як ресурс (забезпечують досягнення кінцевої мети виробництва - задоволення потреб).

Зважаючи на різноманітність потреб та способів їх задоволення, різноманітними є й ресурси. Їх прийняти поділяти на групи. Можна виділити такі основні: природні, трудові, капітальні, фінансові, інформаційні. Деякі з них задаються зовнішніми по відношенню до економіки, природними факторами, інші - є продуктом самого виробництва. Важливе місце серед них посідають капітальні (машини, інструменти, сировина). Вони є продуктом виробництва, тому саме завдяки ним в основному розширюється ресурсна база сучасної економіки й забезпечується економічне зростання. Вичерпання природних ресурсів, потребує нових більш досконалих технологій, тому усе більшої ваги набуває інформація. Знання перетворюються на важливий інформаційний ресурс.

Усі ресурси, що задіяні у виробництві, називаються його факторами.

Фактори без які задіяні обов’язково у будь якому процесі виробництва, без яких виробництво неможливе називають основними факторами виробництва. Сучасна економічна наука виділяє такі основні фактори виробництва:

праця - фізична і інтелектуальна діяльність людини у процесі виробництва;
земля - сукупність природних умов виробництва, простір, клімат, природні багатства й т.п.;
капітал - сукупність усіх матеріальних факторів виробництва, створених людиною засобів виробництва;
підприємницький талант - здатність підприємців організовувати ефективне функціонування факторів виробництва.

Потрібно пам’ятати, що виробництво не є механічним поєднанням факторів, а являє собою складну систему їх взаємодії через технологію та організацію виробництва. З розвитком виробництва змінюється як вигляд його факторів, так і характер їх взаємодії. Зростає значення енергії, інформації, виробничої та соціальної інфраструктури, які можна виділити у самостійні фактори виробництва.

У сучасному високотехнологічному виробництві усе більшої ваги набувають знання та вміння, кваліфікація людини. Тому вчені ведуть мову про людський капітал. Складність організації сучасної економіки, глибокий поділ праці, потреба у складних механізмах координації господарської діяльності збільшують значення форм і способів співпраці та взаємодії між людьми. Такі форми і способи, напрацьовані в суспільстві, правила та норми поведінки утворюють соціальний капітал, який стає важливим фактором розвитку економіки. В умовах екологічної кризи й вичерпання природних ресурсів вводиться поняття природного капіталу як накопичених властивостей природного середовища, яке забезпечує потік необхідних природних ресурсів.

2.4. Поєднання ресурсів у виробничому процесі

Обмеженість ресурсів у порівняні з потребами людей обумовлює необхідність пошуку найбільш раціонального варіанту їх використання. Саме це характеризує економічну діяльність. Завдання економіки полягає у тому, щоб знайти такі варіанти використання ресурсів, які дають найбільшу кількість благ, забезпечують найбільш повне задоволення потреб за даної кількості ресурсів. Такий стан називають ефективним.

Ефективним вважають виробництво, якщо не існує інших способів отримати більший обсяг продукції від даної кількості ресурсів. Умовами досягнення ефективного виробництва є:

повна зайнятість усіх доступних ресурсів;
максимальна віддача від одиниці ресурсу.

Залежність між кількістю задіяних ресурсів і обсягом отриманої продукції описує виробнича функція. Таким чином, виробнича функція відображає залежність між витратами факторів виробництва та максимально можливим обсягом виробництва блага. Виробнича функція визначає технологію - спосіб поєднання різних ресурсів і описує множину технічно ефективних варіантів виробництва. З перебігом часу технологія постійно удосконалюється, що дає змогу підвищувати ефективність виробничого процесу.

Технологія являє собою сукупність заснованих на фізичних, біологічних, хімічних та інші властивостях ресурсів прийомів та способів їх використання, здійснюваних з метою отримання продукту. Це практичні знання про різні способи поєднання виробничих факторів при виготовленні благ.

Технологія визначає залежність обсягу виробництва від витрачених ресурсів у фізичному вимірі. Тому кожній технології відповідає своя виробнича функція, яка описує залежність між можливим обсягом виробництва та кількістю задіяних ресурсів. Вона описує також і пропорції, у яких поєднуються і використовуються усі ресурси, передбачені технологією.

Для розуміння характеру зв’язку між ресурсами і випуском продукції в учбовій літературі використовують спрощений запис виробничої функції, який розкриває лише загальні її властивості, спільні для усіх варіантів технологій. В аналітичному вигляді найчастіше виробничу функцію записують як

Q = f (L,K),

де ^Q — обсяг випуску продукції, L і К — обсяги праці та капіталу. Для базового аналізу процесу виробництва здебільшого достатньо враховувати вплив лише цих двох факторів, оскільки вони є більш мобільними для виробника. Фактор виробництва земля мало мобільний, тому його вплив на виробництво прослідковується лише на більш тривалих періодах, тому для простоти аналізу, його впливом нехтують.

Будуючи виробничу функцію, виходять з декількох базових припущень.

По-перше, ці фактори є взаємодоповнюваними (комплементарними), тобто за відсутності одного з двох ресурсів виробництво неможливе взагалі. Комплементарність ресурсів означає, що вони повинні поєднуватись у виробництві у певній пропорції, а зміна кількості одного ресурсу може потребувати зімни кількості інших (збільшення чисельності станків потребує збільшення чисельності робітників).

По-друге, обсяг продукції збільшується зі збільшенням кількості одного з факторів, оскільки у певних межах комплементірність ресурсів може не проявлятись (збільшення чисельності робітників може збільшити обсяги виробництва і без збільшення кількості станків за рахунок роботи у кілька змін).

По-третє, (у певних межах) фактори є взаємозамінними, тобто відсутність деякої кількості одного з них можна компенсувати збільшенням кількості іншого (відсутність достатньої кількості робітників можна компенсувати використанням більш продуктивних станків).

Виробнича функція визначає максимальні обсяги виробництва. Зважаючи на неї можна обрати найкращу технологію, яка дозволить отримати найбільше продукції від наявної кількості ресурсів, досягши таким чином виробничої ефективності. Однак в економіці одночасно виробляється не один вид, а велике розмаїття продуктів, тому на основі вивчення і порівняння виробничих функцій можна досягти максимального випуску усіх продуктів. Така ситуація характеризує досягнення розподільчої ефективності в економіці. Розподільча ефективність досягається, коли обмежені ресурси спрямовані у виробництво найбільш необхідних продуктів, дають найбільшу віддачу.

Механізм досягнення виробничої та розподільчої ефективності графічно демонструють за допомогою графіка межі виробничих можливостей. Якщо допустити, що всі наявні ресурси суспільство може пустити на виробництво двох товарів А та В, то графік матиме такий вигляд:

Кожна точка на кривій показує максимально можливу кількість товарів А та В, яку може виробити економіка за наявних ресурсів, тобто демонструють її виробничий потенціал.

Виробничий потенціал - представляє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягів, структури, технічного рівня й якості. Він характеризує максимально можливі обсяги виробництва національної економіки.

Будь-яка точка на кривій означає повне використання свого виробничого потенціалу. Точки, що знаходяться нижче кривої виробничих можливостей доступні для економіки, однак означають неефективну роботу, оскільки в даному разі задіяні не усі ресурси. Економіка працює не на повну потужність.

Кожна точка на кривій означає ефективну роботу економіки. Збільшити обсяги виробництва одного товару, наприклад В, можна лише перерозподіливши ресурси, вилучивши їх з виробництва товару А. Отже для збільшення кількості товару В, за умови ефективного виробництва, необхідно скоротити виробництв товару А. Кількість товару А, від якої потрібно відмовитись заради виробництва однієї одиниці товару В становить альтернативну вартість товару В.

Точки, які знаходяться вище кривої, а отже й відповідні їм обсяги виробництва, недоступні для економіки за даної кількості ресурсів та існуючих технологій. Цих обсягів виробництва можна досягти лише змістивши межу виробничих можливостей вверх-вправо. В результаті зростання виробничих можливостей для економіки стають доступними більші обсяги виробництва.

Збільшення виробничих можливостей (зміщення кривої вверх-вправо) відбувається завдяки:

зростанню кількості ресурсів, які використовує економіка (збільшення чисельності працездатного населення, збільшення обсягів капіталу, відкриття нових родовищ природних ресурсів);
підвищенню ефективності використання ресурсів. це означає збільшення віддачі від одиниці використовуваного ресурсу. Збільшення ефективності відбувається завдяки впровадженню нових технологій. В сучасних умовах, коли природні ресурси наближаються до межі вичерпання, нові технології є вирішальним фактором зростання виробничих можливостей.

2.5. Суспільне виробництво та його структура

Економічна діяльність як процес створення життєвих благ потребує поєднання зусиль, знань, досвіду багатьох людей, тому вона завжди має суспільний характер, а отже, і виробництво повинне розглядатись як суспільний процес. У найбільш загальному розумінні суспільне виробництво визначають як процес взаємодії людини з природою, у ході якого вона видозмінює речовину природи, пристосовуючи її до задоволення своїх потреб. Результатом виробництва є продукт. Він може мати матеріальну і нематеріальну форму. Тому виробництво поділяють на матеріальне і нематеріальне. З урахуванням розвитку потреб, збільшенням частки потреб вищого рівня, зростають масштаби і значення нематеріального виробництва. для людини важливими є не лише кількісні, але й якісні параметри споживання. Тому неправильно було б вважати матеріальне виробництво важливішим нематеріального, або навпаки.

Суспільний характер виробництва робить недопустимим зведення його лише до виготовлення продукту. Суспільне виробництво розглядають ширше. Воно охоплює чотири фази, через які проходить суспільний продукт: виробництво - безпосереднє створення продукту; розподіл; обмін; споживання. Розподіл виробництва на чотири фази є умовним. Насправді вони існують одночасно. Саме виробництво вже є споживанням засобів виробництва і робочої сили, припускає розподіл частки у створеному продукті, являє собою обмін діяльністю і т.д.

Варто пам’ятати, що суспільне виробництво являє собою складну систему взаємодії між усіма його учасниками, кожен з яких посідає своє місце й виконує певні функції, виступає у ролі виробника, споживача, посередника, координатора тощо. Тому в літературі зустрічається цілий ряд класифікацій його структури. Однією з важливих для розуміння сучасної економіки є так звана трьохсекторна модель економіки. Відповідно до неї економіка країни поділяється на три сектори.

Первинний сектор охоплює галузі, о пов’язані із видобутком та первинною обробкою природних ресурсів. Результатом діяльності цього сектору є отримання сировини, напівфабрикатів. Ця продукція не йде на задоволення кінцевих потреб, а потребує подальшої переробки. Таку продукцію називають проміжним продуктом.

До вторинного сектора належать галузі, які виробляють готовий продукт. Він не потребує подальшої переробки, а використовується для споживання населенням або виробництва інших благ (машини, обладнання). Продукт, що не потребує подальшої переробки називають кінцевим.

Третинний сектор охоплює галузі сфери послуг, у точу числі й інтелектуальні (наукові дослідження, розробка й впровадження нових технологій тощо). Варто зауважити, що переважання первинного сектора в економіці характерне для слаборозвинених країн й відводить їм місце сировинних придатків на світовому ринку. Лідерами ж економічного розвитку є країни з розвиненим вторинним та третинним секторами. У розвинених країнах світу більше половини ВВП створюється у третинному секторі, у ньому ж зайнято більше половини трудових ресурсів.